Теоретики когнітивної війни намагаються перейти від стратегічної інтуїції до великої data-орієнтованої моделі.
Концепція когнітивної війни увійшла в обіг теоретиків з орбіти НАТО ще на початку десятиліття, але й досі має статус exploratory concept, а отже не є частиною офіційної доктрини Альянсу. Для зволікання є вагомі підстави. З одного боку, нова концепція обіцяє вихід за рамки усталених підходів, які вже не можуть достатньо повно описати все, що відбувається у «шостому домені війни». З іншого боку, концепцію когнітивної війни у її сучасному вигляді складно вмістити у рамки військового здорового глузду.
«Когнітивна війна прагне змінити поведінку будь-якими засобами, не обов’язково знаючи наперед результат цієї зміни поведінки; вона не обов’язково спрямована на конкретні аудиторії та цілі; вона не є суто військовим викликом і не є місієорієнтованою; вона часто спроєктована так, щоб створювати хаос і складність нижче порогу збройного конфлікту». – читаємо у минулорічному звіті Головного наукового радника НАТО на основі досліджень Науково-технічної організації [NATO Chief Scientist report/STO, 2025].
Якщо з «порогом збройного конфлікту» все більш-менш ясно, то все інше виглядає, м’яко кажучи, неоднозначно. Класичні PsyOps/ InfoOps – річ знайома і зрозуміла: у таких операцій є мета, є засоби, план дій, очікуваний ефект, метрика, все згідно-відповідно. А тут прямим текстом пропонується витрачати ресурси без чітких цілей, ясних очікувань і визначеної точки докладання зусиль. Цю проблему розуміють і намагаються розв’язати, але поки безрезультатно. У цьогорічному дослідженні Центру передового досвіду з кібероборони (NATO Cooperative Cyber Defence Centre of Excellence, CCDCOE) так і пишуть: розробка метрик – це справа майбутнього.
Лінія пояснення дослідників CCDCOE така: когнітивна війна ведеться на латентному рівні і навіть сама ціль далеко не завжди відчуває, що знаходиться під атакою. Причому руйнівний ефект не обов’язково проявляється швидко, хоча й тоді «встановлення причинного зв’язку між втручанням і ефектом є винятково складним і, як правило, політично оспорюваним» [CCDCOE, 2026]. Тож навіщо витрачати ресурси на те, що не матиме доведеної ефективності? Але запитання можна поставити інакше: чи покривається ризик марнування ресурсів вірогідністю досягнення дуже амбітної мети?
«Розплітання суспільного договору»
Теоретики когнітивної війни від самого початку наголошували, що її мета – «не атакувати те, що індивіди думають, а радше те, як вони думають, і це потенційно може розплести весь суспільний договір, що лежить в основі суспільств» [du Cluzel, 2021]. І ось у 2026 році метафора «розплітання суспільного договору» була теоретично роз’яснена за допомогою концепції когнітивної декогеренції, введеної дослідниками CCDCOE. Ця концепція ґрунтується на тому, що будь-яка організована спільнота (держава, соціум тощо) являє собою дієздатне ціле за наявності п’яти стабільних структур (invariants), до яких належать:
- Епістемічні структури (epistemic structures) – спільні критерії істини та способи верифікації (спільно визнані джерела знання, методи встановлення фактів, авторитети). Це відповідь системи на питання «Що ми вважаємо правдою і як це перевіряємо?».
- Аксіологічні ієрархії (axiological hierarchies) – ціннісні пріоритети, на підставі яких здійснюється колективний вибір. Це відповідь на питання «Що для нас важливіше за що?».
- Конструкти ідентичності (identity constructs) – концепції групової належності та межі «своїх/чужих». Відповідь на питання «Хто ми і хто належить до нашої спільноти?».
- Архітектури соціальної довіри (social trust architectures) – моделі інституційної легітимності та міжособистісної співпраці. Відповідь на питання «Кому й чому ми довіряємо?».
- Телеологічні проєкції (teleological projections) – візії колективного майбутнього, через які спільнота осмислює власний розвиток. Йдеться про нормативні орієнтації, стратегічні очікування та онтологічні припущення щодо припустимих і неприпустимих сценаріїв. Всі разом вони визначають напрям руху і межі можливого. Це спільна відповідь на питання «До якого майбутнього ми прагнемо і що взагалі для нас мислиме?» [CCDCOE, 2026].
Доки члени спільноти дають однакові чи принаймні сумісні між собою відповіді на ці питання, вона тримається купи:
«З одного боку, вони [перелічені вище структури] утворюють інтегративну матрицю, яка пов’язує різнорідні компоненти в узгоджене ціле; з іншого — налаштовують способи зовнішнього поєднання системи з іншими системами, тим самим формуючи параметри співпраці, конфлікту або стратегічного розмежування. Інваріанти формують семантичну інфраструктуру, забезпечуючи внутрішній порядок, завдяки якому система відтворює себе в умовах історичних і структурних змін» [CCDCOE, 2026].
Руйнування цієї матриці – це і є когнітивна декогеренція, тобто втрата спільнотою внутрішньої цілісності. І саме вона, як стверджується, і є метою когнітивної війни. Йдеться про значно глибший руйнівний ефект, ніж атака на індивідуальну та колективну здатність відрізняти правду від неправди:
«Декогеренція розуміється як структурно зумовлена й потенційно незворотна ерозія когнітивного суверенітету, за якої система втрачає здатність до цілісного сприйняття й аналізу реальності, розвитку, адаптації та самозахисту як інтегрованого когнітивного порядку» [CCDCOE, 2026].
Симптоматику когнітивної декогеренції дослідники описують так:
«На рівні ухвалення рішень вона постає як параліч або як хаотичні коливання між несумісними альтернативами через відсутність спільної оцінювальної рамки. На рівні ідентичності вона постає як фрагментація на взаємно ворожі групи, кожна з яких претендує на втілення «істинної» ідентичності системи. На рівні темпоральної орієнтації вона постає як втрата спільного горизонту майбутнього, що виявляється в розпаді єдиного телеологічного вектора на множину несумісних проєкцій. Система стає нездатною відповісти на питання «Хто ми?», «Що є істиною?» та «До чого ми прагнемо?» – не тому, що відповіді відсутні, а тому, що їх занадто багато і вони взаємовиключні» [CCDCOE, 2026].
Звучить загрозливо/багатообіцяюче – залежно від defence/offence перспективи. Не варто пояснювати, що введення супротивника в описаний вище стан – це те, про що можна лише мріяти. Тим більше, що дослідники наголошують на потенційній незворотності когнітивної декогеренції: щойно такого стану досягнуто, спільнота вже не зможе відновитись без зовнішнього втручання.
Як це працює (і чи працює взагалі?)
Але як саме спільноти доходять до такого стану? На думку дослідників, згадані вище структури (invariants) являють собою мультиплексну мережу, «шари» якої структурно залежні між собою, а отже вплив на один з них може запустити руйнівну каскадну реакцію. Головними точками вразливості є вузли (nodes) із високою міжшаровою зв’язністю, тобто точки всередині мультиплексної структури, через які збурення з найбільшою ймовірністю поширюються на систему в цілому. Такими вузлами можуть бути лідери думок, інституції епістемічного авторитету та медіатори міжгрупової комунікації, які виконують роль структурних конекторів. Атаки на ці вузли – делегітимізація, захоплення, нейтралізація тощо – розривають когнітивну зв’язність і може спровокувати каскадний ефект. Ось як це виглядає в теорії:
«Первинне збурення, ініційоване в одному шарі — наприклад, дискредитація ключового епістемічного авторитету або впровадження конкурентного наративу ідентичності, — передається через вузли міжшарової зв’язності до суміжних шарів. Ерозія довіри до джерел знання (епістемічний шар) породжує невизначеність в оцінюванні альтернатив (аксіологічний шар), що, своєю чергою, підриває підстави колективного вибору й координації (соціальний шар) і поступово розчиняє спільні уявлення про бажане майбутнє (телеологічний шар). Кожен перехід посилює дестабілізацію, оскільки порушення одного інваріанта позбавляє інші їхнього семантичного підґрунтя. Нелінійність цього процесу означає, що відносно слабке початкове збурення може за певної топології зв’язків спричинити непропорційно масштабний ефект» [CCDCOE, 2026].
Таким чином, всі компоненти системи – переконання, цінності, ідентичності та інституції – продовжують існувати, але більше не складаються в єдиний семантичний порядок, який лежить в основі здатності до скоординованих колективних дій. Напевно, найближча метафора – це прикра історія про Вавилонську вежу. Як ми пам’ятаємо, тоді у певний момент виявилось, що будматеріали, інструменти і будівельники на місці, але продовжувати роботи на об’єкті більше неможливо.
У додатку до цитованого дослідження теоретики CCDCOE намагаються навести гіпотетичні приклади того, як каскад декогеренції може виглядати у випадку демократичних або авторитарних систем. Але, на нашу думку, ці приклади все ще занадто абстрактні, щоб бути переконливими. Втім, автори дослідження й самі визнають, що «обмеження запропонованого підходу полягають головним чином в його рівні абстракції». Тому станом на зараз робочої моделі, яка б дозволяла перевести концепцію когнітивної декогеренції у практичну площину, не існує. Все, що наразі пропонується – це теорія, яка описує стан глибокого розпаду спільноти, але як перейти від теорії до функціональної практично застосовної моделі?
Втім, дослідникам CCDCOE треба віддати належне. Те, що атаки на авторитети, цінності, ідентичність, довіру і образ майбутнього можуть дощенту зруйнувати спільноту – не новина. Але спроба перейти від стратегічної інтуїції до data-орієнтованої моделі – це проєкт, за який однозначно варто вболівати, навіть якщо зараз він виглядає «сирим». Традиційні місієорієнтовані підходи до протиборства у когнітивній сфері все ще працюють. Питання в тому, що сучасні технологічні можливості дозволяють вивести протистояння на новий рівень – і прихована «гонка озброєнь» у цій сфері триває вже давно. Проте потрібно переосмислити не лише наявні або потенційні засоби defence/offence впливу, але й способи їх використання.
Мова не про те, щоб нескінченно масштабувати класичні PsyOps/InfoOps за допомогою штучного інтелекту. Питання в тому, хто першим перейде від вузько спрямованих defence/offence заходів до стратегічного впливу на фундаментальному рівні. І саме тут без гарної structure-centric теорії не обійтись, тому що успішність заходів залежить не лише від наявного ресурсу, але й від того, наскільки точно визначено точку докладання зусиль. Інженерія демонтажу – це 90% аналітичних розрахунків і лише 10% – грубої вибухової сили. Тому будь-які теоретичні пошуки в цьому напрямі можна лише вітати, навіть якщо зараз вони виглядають недостатньо переконливо.
Втім, існує ще одна проблема, про яку воліють зайвий раз не згадувати. Будь-які ефективні заходи – чи то на землі, чи то в когнітивній сфері – мають бути основані не лише на інтуїції, але й на даних про об’єкт. Побудувати теорію з високим рівнем абстракції можна і на основі загального знання, проте для застосування її на практиці треба дуже добре розуміти об’єкт потенційного впливу. І чим складніша теорія, тим глибшим має бути це знання. В тому, що data-орієнтована модель когнітивної війни потрібна, немає жодних сумнівів. Інше питання, як отримати data у достатньому обсязі, особливо коли йдеться про такі закриті і специфічні країни, як, наприклад, Росія. Але це тема окремої дискусії.