Категорія: Uncategorized

«Ми бачимо зброю, знаємо, з чого вона виготовлена, і розуміємо, як вона стріляє. Але це — когнітивна війна. Ми також повинні завдавати удару у відповідь», — наголосила очільниця європейської дипломатії Кая Каллас у березні 2026 року. Ця заява, попри дещо розпачливий тон, звучить обнадійливо. Принаймні, вона свідчить, що Брюссель вже переходить від депресії до стадії прийняття. Проблема в тому, що визнати факт когнітивної війни Росії проти Заходу – ще не значить навчитись її вести. Особливо це стосується оборонних заходів: надійного захисту від атак у когнітивній сфері наразі не існує. В цьому сенсі когнітивна війна подібна до тероризму. Навіть найжорстокіших терактів як таких не достатньо, щоб встановити контроль за територією супротивника чи зламати його оборону, але повністю захиститись від них неможливо. І так само, як теракти, атаки у когнітивній сфері здатні сіяти хаос і підривати рішучість суспільства до опору агресору.

Що таке когнітивна війна

Ще на початку 2020-х «когнітивна війна» вважалася новітнім концептом у академічному та військовому дискурсі, який на різних рівнях перетинався із концептами інформаційної війни, інформаційно-психологічних операцій, гібридної війни тощо. Однак, сьогодні він увійшов у мейнстрим як самостійна теорія. Наприклад, NATO Chief Scientist‘s Report, опублікований у грудні 2025 року під назвою «Cognitive Warfare», став своєрідним підсумком наукової роботи Альянсу в цій площині. Звичайно, теоретичні дискусії все ще тривають, але для практичного застосування цілком достатньо наступного визначення когнітивної війни [Christoph Deppe, Gary S. Schaal, 2024]:

«Когнітивна війна — це тактика, яка поєднує традиційні та новітні технології, а також заходи як вище, так і нижче порогу війни з метою досягнення когнітивних впливів на населення противника, а також на його політичне та військове керівництво».

Також автори виокремлюють три ключових атрибути, які дозволяють класифікувати певну атаку в якості когнітивної війни:

• По-перше, атака має бути спрямована на досягнення когнітивних ефектів, тобто має бути наявною спроба змінити мислення і сприйняття цільових об’єктів.
• По-друге, має бути присутній елемент війни, тобто боротьба ворога за владу із застосуванням прихованих або відкритих заходів як вище, так і нижче порогу війни.
• По-третє, має використовуватися технологічний компонент для посилення та/або забезпечення когнітивних атак та їхніх ефектів.

Варто додати, що західні теоретики зараз розглядають когнітивну війну як шостий домен війни, поряд із війною на морі, на землі, у повітрі, космосі та кіберпросторі [Guyader, 2022]. Звичайно, на відміну від війни у космосі та кіберпросторі, когнітивні війни в тому чи іншому вигляді велися з давніх-давен. Однак, дещо запізніле розширення концепції доменів має сенс, адже сучасні технології дозволили вивести когнітивну війну на небачений раніше рівень інтенсивності.

Передумови вразливості

Арсенал когнітивної війни досить різноманітний, але в даному випадку нас цікавлять засоби, які застосовуються у інформаційному просторі. І тут існує щонайменше п’ять вагомих підстав для стурбованості.

По-перше, масштаб і глибина проникнення інформаційних технологій в повсякденне життя сучасної людини є безпрецедентними. Cередній користувач інтернету перебуває онлайн понад 6 годин на добу [DataReportal/GWI, 2025], причому зануреність у цифрове середовище впливає на наші когнітивні здібності та сприйняття дійсності [Sundaram, Tamilarasu, 2023].

По-друге, інфопростір, хоча й залишається сегментованим, вже є глобальним. Феномен інформаційної синхронізації міжконтинентального масштабу зафіксований ще у минулому десятилітті [Morales, Vavilala, Benito, Bar-Yam, 2017], і з тих пір тенденція лише посилилась. До того ж, сучасні технології поступово усувають мовні бар’єри, а соціальні платформи алгоритмічно прискорюють інтеграцію.

По-третє, більшість урядів світу сьогодні мають дуже умовний контроль за національним інфополем. І це не лише про те, що конкуренцію традиційним медіа складають незалежні контент-мейкери. Фактично, будь-яка соціальна платформа – це точка майже безперешкодного входу у національне інфополе, відкрита для іноземних суб’єктів. Наприклад, 37% дорослих американців користувались китайською платформою TikTok [Pew Research Center, 2025], а в Україні понад 60% громадян дізнаються новини з Telegram [Ipsos, 2026], який активно використовується Росією для інформаційних втручань.

По-четверте, ми живемо у добу стійкого занепаду традиційних медіа [Reuters Institute, 2025], діяльність яких, попри всю справедливу критику, була інституціоналізована і підпорядкована цеховим стандартам, корпоративним правилам і юридичним нормам. Тимчасом «нові медіа» підпорядковані – і то досить умовно – лише рамковим обмеженням, які встановлюють платформи. Окрім всього іншого, це відкриває надзвичайно широкий простір для зовнішніх маніпуляцій і втручань.

По-п’яте, ми живемо у добу кризи епістемологічного авторитету чи то пак у добу постправди. Уряди, академічні інституції чи бодай традиційні медіа не мають «монополії на правду». Зворотним боком цієї «запаморочливої гносеологічної свободи» є прогресуюча нездатність суспільств доходити консенсусу щодо інтерпретації дійсності. Емоції, групові ідентичності та особисті вірування дедалі частіше отримують пріоритет над фактами, доказами і раціональними міркуваннями [McIntyre, 2018], що відкриває широкі можливості для маніпуляцій. Всі перераховані вище обставини роблять інформаційне поле надзвичайно зручним для проведення наступальних заходів у когнітивній війні. Але водночас, на цьому полі вкрай складно оборонятися.

Анатомія загрози

Найкраще уявлення про рівень і специфіку загроз в ситуації когнітивної війни дає не теорія, а розгляд конкретних інформаційних операцій, які Росія здійснювала проти України і країн Заходу. Досвід спостережень, накопичений впродовж останніх років, дозволяє виокремити низку характерних ознак інформаційних операцій.

1. Значний потенціал. Про це свідчать останні президентські вибори у Румунії, перший тур яких відбувся у листопаді 2024 року. Тоді результати голосування довелося скасувати, не в останню чергу – через масові російські втручання на користь проросійського кандидата Келіна Джорджеску, який навіть не проводив класичної передвиборчої кампанії. І хоча проблема була врешті розв’язана, цей кейс викликав реальну стурбованість серед фахівців [George C. Marshall, 2025].

2. Відносна дешевизна. Достеменно встановити вартість конкретних інформаційних операцій досить складно. В якості умовного орієнтиру можна взяти кошти, закладені у бюджет РФ на 2025 рік на державні пропагандистські ресурси, які становлять понад 1,4 млрд доларів. Ця цифра може бути суттєво більшою, адже частина видатків на когнітивну війну може бути схована у «закритих» статтях бюджету. Але, для порівняння, один лише масований обстріл України 3 лютого 2026 року коштував Кремлю близько 325 млн доларів, а загалом, один день війни коштує Росії близько 1 млрд доларів. В цьому сенсі когнітивна війна – це справді недорого.

3. Доступність інформаційної інфраструктури. Для того, щоб вести когнітивну війну, Росія широко використовує соціальні платформи [Pierri, Luceri, Jindal, Ferrara, 2023]. Це готові і дуже ефективні канали для виходу на аудиторії в усьому світі. Причому зловживання їхніми можливостями дозволяє не лише поширювати деструктивний контент та фальшувати суспільну думку, але й вивчати цільові аудиторії і підвищувати точність таргетування контенту. І все це – без витрат на створення власних онлайн-майданчиків.

4. Загроза «отруєння» LLM-моделей. Масове генерування деструктивного контенту за допомоги генеративного ШІ – це не єдина проблема. За даними дослідників, деякі проблеми з імунітетом до російських пропагандистських наративів є не лише у моделі Yandex Alice [Policy Genome, 2026]. При цьому Кремль цілеспрямовано працює над тим, щоб “заразити” дезінформацією ЛЛМ-моделі: з цією метою відома російська мережа дезінформаційних сайтів «Pravda» лише у 2024 році згенерувала 3,6 млн статей. Розрахунок Кремля зрозумілий, адже LLM-моделі стають щоденним джерелом інформації для мільйонів користувачі в усьому світі.

5. Приховування впливу. Сучасна інформаційна інфраструктура дозволяє вести когнітивну війну прихованими засобами. Приміром, Telegram-канал «НачШтабу», орієнтований на українських військових і керований російськими спецслужбами, був створений у 2018 році, але остаточно викрили його лише у 2024-му. Причому для його розкрутки у 2019 році у Києві навіть розмістили білборд – прямо перед будівлею Міністерства оборони України. Звичайно, сьогодні більшість інформаційних операцій досить швидко фіксуються і атрибутуються фахівцями. Проте для впливу на масову аудиторію іноді вистачає й досить примітивних засобів. Наприклад, під час відомої російської операція «Doppelganger» дезінформація масово поширювалась через підроблені версії справжніх новинних медіа. Також для приховування джерела впливу Росія широко використовує розгалужену екосистему інформаційних проксі – від іноземних псевдоекспертів до африканських медіа.

6. Гнучкість наративів. Наративи, які використовуються для когнітивного впливу на цільові аудиторії, можуть легко коригуватись в залежності від поточних військово-політичних потреб. Наприклад, в минулому Росія активно намагалася прищепити українцям проросійські політичні, культурні та ціннісні установки, проте після остаточного провалу цих спроб у 2022-2023 роках перелаштувалася на «експорт хаосу», провокуючи в Україні внутрішні конфлікти і підриваючи довіру громадян до державних інституцій. Причому в багатьох випадках Росія просуває певні меседжі в обрамленні української «патріотичної» риторики.   

7. Комбінування із діями на землі. Як свідчить досвід повномасштабної війни Росії проти України, дії на землі не лише супроводжуються інформаційними впливами, але й можуть бути складовою інформаційних операцій. Наприклад, російські повітряні удари і терористичні акти, спрямовані проти військовослужбовців територіальних центрів комплектування, є складовою довготривалої інформаційної операції, спрямованої на зрив мобілізації в Україні. Іншими складовими цієї операції є підбурювання до колективного та індивідуального силового спротиву мобілізації тощо.

Крім всього цього, інформаційні операції можна здійснювати, не ризикуючи наразитись на серйозні наслідки, адже когнітивна війна перебуває нижче порогу конвенційної війни. Навіть сьогодні, коли про інформаційні загрози з боку Росії говорять відкритим текстом, жодний уряд не наважиться відповісти на них чимось більшим, ніж посиленням вже наявних санкцій і блокувальних заходів. Все це перетворює когнітивну війну на low-risk, high-gain strategy, яку можна продовжувати незалежно від ситуації на землі.

Складнощі оборони

На загал, відстеження, атрибутування і аналіз зовнішніх інформаційних втручань сьогодні не становить суттєвої проблеми. І це стосується не лише НАТО. Наприклад, Європейська дипломатична служба (European External Action Service) впродовж останніх років створила ґрунтовну теорію і методологію, оперуючи власною концепцією іноземних інформаційних маніпуляцій і втручання (Foreign Information Manipulation and Interference, FIMI). Досвід ЄС і НАТО активно апробовується і доповнюється у співпраці з місцевими дослідницькими організаціями, в тому числі українськими. Справжня проблема полягає в тому, що «срібної кулі», здатної нейтралізувати загрози когнітивної війни, не існує. І навіть гірше: наявні інструменти протидії стабільно демонструють обмежений ефект.

Санкції проти персон та інституцій, які належать до російської машини когнітивної війни, мають радше символічне значення, як і блокування окремих інформаційних ресурсів на кшталт Russia Today. Росії не бракує проксі-ресурсів для ретрансляції власних меседжів. Ситуація могла б суттєво покращитись, якби Росія була позбавлена доступу до головних точок входу на цільові аудиторію, тобто до провідних соціальних платформ. Однак, наразі такий варіант виглядає маловірогідним, якщо не фантастичним.

І справа не лише в тому, що платформи не встигають адаптуватись до реалій когнітивної війни. Сьогодні біг-тек є надто впливовим глобальним гравцем, щоб мовчки підкоритись урядам та міжнародним інституціям, які вимагають посилити контроль за контентом. Минулорічний штраф на 120 млн євро, накладений Єврокомісією на платформу Х через порушення норм Digital Services Act (DSA) виявився не демонстрацією сили європейської бюрократії, а радше свідченням її безсилля. Звичайно, можна згадати, що ByteDance врешті передала американський підрозділ TikTok під контроль американських інвесторів, але це виняток, який заледве може стати поширеною практикою. У більшості демократичних країн світу розмови про можливе блокування популярних соціальних платформ – хай навіть заради безпеки – можуть «поховати» будь-який уряд.

Спростування фейків і викриття іноземних інформаційних втручань вже давно є рутинною справою, до якої залучена величезна кількість урядових і неурядових інституцій різного профілю. Впродовж останніх років фактчекінг перетворився на досить велику індустрію, але її ефективність давно є предметом дискусій. І проблема не так у фаховості фактчекерів, як у тому, що неправдиві новини поширюються швидше і ширше, ніж правдиві [Soroush Vosoughi, Deb Roy, Sinan Aral, 2018], а емоції та групові ідентичності досить легко беруть гору над раціональними аргументами. Це, звісно, не значить, що дезінформацію треба просто ігнорувати, але й переоцінювати силу спростування також не варто. Та й зрештою, це лише реактивні заходи, які в багатьох випадках можуть лише пом’якшити деструктивний ефект зовнішніх інформаційних втручань.

Зазвичай у фахових дискусіях засобом «останньої надії» оголошують якісні стратегічні комунікації: мовляв, чим ефективніше уряд формуватиме національний порядок денний, тим менш вразливими будуть громадяни до ворожих маніпуляцій і дезінформації. Важливість довіри і чіткої комунікації важко переоцінити. Проте досвід України свідчить, що когнітивна війна може точитися у різних режимах. На думку деяких дослідників, сьогодні Росія використовує проти України стратегію «інформаційного виснаження», намагаючись тримати цільові аудиторії в стані постійного стресу, роздмухуючи страхи, пов’язані з війною [Mykola Balaban, Serhii Zhukov, 2025]. Крім того, важливо враховувати, що більшість зусиль Росії спрямовані не на нав’язування вигаданих проблем, а на маніпуляції реальними проблемами і суперечностями, пов’язаними із корупцією, мобілізацією, людськими і територіальними втратами тощо. В такій ситуації вибудувати ефективну комунікативну стратегію надзвичайно важко, адже спроби пояснити справжній масштаб явищ часто наштовхуються на звинувачення у «применшенні проблем» і ставлять уряд у слабку позицію сторони, яка виправдовується.

Все викладене вище не означає, що когнітивна війна неодмінно буде програна. Зрештою, агресор так само вразливий до контрнаступальних дій в цій площині. Звичайно, ведення когнітивної війни вимагає глибокого розуміння супротивника: соціальної структури, економічних процесів, культурних кодів, психології і всього того, що складає ментальний профіль його суспільства. Питання в тому, наскільки країни, які зараз обороняються, готові скинути білі рукавички і перейти від розпачливої риторики до дій. Втім, важливо пам’ятати, що єдиний надійний спосіб усунути загрозу – це позбавити супротивника політичної волі і ресурсів для її створення.

Повномасштабна російсько-українська війна суттєво прискорила радикальну трансформацію світової військової теорії та практики: зміни в методах ведення бойових дій сьогодні можна спостерігати буквально у онлайн-режимі. Зокрема, це стосується переосмислення ролі бронетехніки на полі бою та формування нових родів військ, котрі, до того ж, базуються на засобах ураження, які донедавна вважалися суто цивільними технологіями.

Але важливо не просто фіксувати зміни, а й досліджувати їхню природу. Витоки теперішніх зрушень іноді дуже віддалені від російсько-української війни у часі та просторі. Наприклад, першими інтегрували комерційні дрони до своїх ланцюгів ураження джихадистські терористичні організації у 2016-2017 роках. Саме вони відточили тактику дій малих груп в умовах щільної міської забудови проти технологічно переважаючого противника. І саме вони продемонстрували ефективність тунельної війни, а також стали піонерами у використанні генеративного штучного інтелекту для пропаганди та рекрутингу.

Втім, йдеться не лише про тактичні підходи і технологічні ноу-хау. Стратегія “війни на виснаження”, яку використовує Росія, а також російська практика “управління жорстокістю” також були винайдені і апробовані саме ісламськими терористичними організаціями.

Асиметрія і децентралізація насильства

Родовою ознакою будь-якої терористичної організації є хронічний дефіцит ресурсів. Вони апріорі слабші за своїх державних противників у фінансовому, кадровому та технічному аспектах: у конвенційному зіткненні із державами або коаліціями держав вони приречені. Водночас політичні амбіції терористів — повалення режимів, створення нових держав, глобальна революція — значно перевершують їхні можливості. Це створює сильний запит на унікальну стратегію, яка принаймні теоретично здатна подолати цей розрив. Тому терористи намагаються досягти паритету через отримання зброї масового ураження (варто згадати невдалі спроби Аум Сінрікьо із зарином або прагнення Аль-Каїди отримати ядерні технології) або нав’язують противнику війну на виснаження.

Війна на виснаження — це стратегія, яка передбачає комплексне застосування військових і невійськових засобів для виснаження не так матеріальних ресурсів противника (це, як правило, неможливо зробити), як його волі до боротьби. Тому основний тиск здійснюється не безпосередньо на армію противника, а на його цивільне населення. Сильнішого противника потрібно змусити платити більшу ціну за досягнення його політичних цілей і поступово підвищувати її, допоки суспільство не втратить політичну волю продовжувати боротьбу.

Отож, ключове завдання слабшої сторони — нав’язати противнику непропорційний обмін. Сильніша сторона має платити дедалі вищу ціну за все менші здобутки. Відповідно, у певний момент населення перестає сприймати як успіх захоплення чергового населеного пункту або вбивство чергового ватажка терористів, тому що за це воно розплачується загибеллю своїх близьких, економічними збитками, дестабілізацією і руйнуванням звичного способу життя. За таких умов навіть об’єктивні досягнення викликають дедалі більше роздратування серед тих, хто мав би їм радіти. Втім, виснаження волі до боротьби має на меті не так спровокувати населення противника до активного протесту, а змусити його через зневіру саботувати продовження боротьби, опустити руки.

На практиці “війну на виснаження” терористи ведуть переважно атаками малими мобільними групами та терактами. У термінології “Ісламської держави” такі атаки малими групами називаються sawlat. Цей термін (араб. ﺻوﻟﺔ) походить з арабської мови та означає «напад», «ривок», «стрибок» або «наскок». Це специфічний вид операції в рамках стратегії виснаження (nikayah). На відміну від спроб захопити місто чи утримати позиції, sawlat — це швидкий рейд із метою вбити ворогів, захопити трофеї або покарати місцеве населення за співпрацю з владою, після чого бойовики розчиняються. Це психологічна атака: наочна демонстрація того, що урядові сили не контролюють ситуацію. Такі атаки доповнюються терактами, щоб продемонструвати безпорадність силових структур у власному тилу та переконати населення у неспроможності влади гарантувати безпеку.  

Справжні цілі війни на виснаження простягаються значно далі, ніж просте припинення опору противника. Дестабілізація, якої прагнуть досягти джихадисти терактами і раптовими атаками, є лише етапом на шляху до побудови власного політичного проекту. Наприклад, терористи «Ісламської держави» впевнені, що руйнування адміністративної системи противника має призвести до кризи управління, що в свою чергу створить вакуум влади в конкретному регіоні. Для цього використовуються, зокрема, цілеспрямовані вбивства важливих урядовців, унікальних фахівців тощо. Паралельно триває вербування або кооптація локальних еліт (племінних лідерів) і залякування тих, хто підтримує уряд. Це перетворює співпрацю з державою на смертельно небезпечний вибір. Така систематична робота зрештою породжує численні кризи, від побутових незручностей до економічної паніки. Спровокувавши це, «Ісламська держава» через пропаганду пропонує свої послуги як організаторської та управлінської сили — жорсткої, але ефективної і здатної на швидкі рішення.

“Управління жорстокістю”: політична технологія хаосу

Джихадисти добре усвідомили, що головною емоцією людини є страх, який може іммобілізувати, підкорити та утримувати навіть найосвіченіших індивідів. Тому у своїй політичній практиці джихадисти роблять ставку на генерацію страху. Їхньою настільною книгою (playbook) в цьому питанні є праця «Управління жорстокістю» (Idarat al-Tawahhush), написана ідеологом Аль-Каїди Абу Бакром Наджі та опублікована у 2004 році. Цей “джихадистський Макіавеллі” простою мовою і на конкретних прикладах описав алгоритм перетворення страху на хаос, а хаосу – на державність. Описаний Наджі алгоритм складається з трьох послідовних етапів:

1. Перший етап передбачає створення хаосу, безвладдя і страху шляхом здійснення шокуючого та видовищного насильства. Основною метою є виснаження сил ворога, розсіювання його зусиль, а також підрив авторитету національних урядів та їх іноземних союзників. Для цього використовується тактика “дошкуляння”, що включає асиметричні бойові дії, терор, вбивства, підриви тощо.
2. На другому етапі джихадисти прагнуть заповнити собою вакуум влади і подолати ними ж спровокований хаос. Вони позиціонують себе як життєздатну альтернативу державі, яка встановлює свої закони і забезпечує базові потреби населення: продовольство, медичне обслуговування, захист тощо.
3. Третій, фінальний етап передбачає консолідацію контролю над захопленими територіями та розширення впливу, що означає перехід від повстанської діяльності до встановлення централізованої держави.

Один із центральних стратегічних задумів джихадистів полягає у провокуванні наддержав, таких як США, на військові дії, щоб втягнути їх у катастрофічну для них війну на виснаження. Наджі вважав, що Сполучені Штати можуть контролювати події у світі лише завдяки «оманливому медіа-ореолу». Стратегічні удари спрямовані на те, щоб розвіяти цей ореол непереможності, що, як передбачається, виснажить фінансові ресурси ворога та підштовхне його до внутрішнього соціального конфлікту.

Також Наджі наголошував на важливості ударів по економічних об’єктах, зокрема по нафтовому сектору. Виснаження економічних можливостей, як стверджував Наджі, є одним із найважливіших елементів «культурного знищення» ворожих суспільств, оскільки, як він вважав, фінансові збитки загрожують їхньому прагненню до розкоші та світських задоволень. Відповідно до такої логіки атаки на економіку мали перетворити комфортне життя населення противника на страждання і врешті запустити процес поляризації: залякані терактами та розгнівані дефіцитом звичного комфорту люди почнуть саботувати боротьбу, уникати відповідальності і участі в опорі.

Джихадистські уроки Москви

Неважко помітити, що описані вище методи ведення війни сьогодні використовуються Росією проти України. Провал швидкої операції по захопленню Києва обмеженими силами у лютому-березні 2022 року, а також успішні контрнаступальні операції України на сході та півдні восени 2022 року продемонстрували структурну слабкість військової машини РФ. Російське військово-політичне керівництво було змушене визнати той факт, що їхня армія не здатна перемагати у сучасній маневреній війні проти мотивованого противника. Втім, політичні цілі Росії залишились максималістськими: навіть наприкінці 2025 року Кремль твердить, що “цілі СВО будуть досягнуті”.

Відповіддю на це стала зміна парадигми, яку в російській військовій термінології назвали «методичним перемелюванням противника». У жовтні 2022 року тодішній командувач об’єднаного угруповання військ Сергій Суровікін публічно заявив, що пріоритетом є не темпи просування, а систематичне знищення живої сили ворога. Фактично, це звучало як публічна відмова від наративу про неминучий блискавичний розгром супротивника, який домінував у перші місяці повномасштабної війни. Для того, щоб виправдати очевидний перехід до “стратегії слабких”, Москва посилила риторику про те, що Росія нібито веде війну не з Україною, а з усім “колективним Заходом” і НАТО.

На полі бою стратегія війни виснаження у російській інтерпретації була відпрацьована ПВК «Вагнер». «Бахмутська м’ясорубка» 2023 року довела ефективність тактики масованих піхотних атак («м’ясних штурмів») для виснаження оборони. Регулярна армія РФ перейняла та масштабувала досвід ПВК «Вагнер», поєднавши примітивну піхотну навалу з масованою вогневою підтримкою. Для російської армії стратегія на виснаження – це систематичні атаки малими групами, які підтримуються артилерією та масованим застосуванням керованих авіабомб (КАБів). Попри колосальні втрати особового складу, російське командування демонструє впевненість у кінцевому успіху. Розрахунок будується на цинічній математиці: обмін «дешевого» російського ресурсу (живої сили) на «дорогий» та обмежений ресурс України (досвідчених військових та західну техніку). Відповідно передбачається, що рано чи пізно це має призвести до перелому, коли українська оборона фізично вичерпається раніше, ніж російський мобілізаційний резерв.

Паралельно Росія розвивала стратегію “управління жорстокістю” щодо цивільного населення України. Удари ракетами, дронами і керованими авіабомбами по житлових кварталах від Одеси до Києва і від Харкова до Тернополя мають конкретну психологічну мету: продемонструвати населенню, що українська держава не здатна захистити своїх громадян у тилу. Тій самій меті підпорядковані щорічні спроби влаштувати в Україні тотальну енергетичну кризу, яка в умовах зими може спричинити до гуманітарної катастрофи. Також Росія організовує та фінансує диверсії і теракти, включно із підривами будівель ТЦК і вбивствами політичних та громадських діячів. На прикордонних та прифронтових територіях РФ реалізує тактику «випаленої землі». Систематично знищується адміністративна інфраструктура, лікарні, служби ДСНС. Використання тактики «подвійних ударів» по місцях трагедій,  удари по місцях скупчення людей явно спрямовані на максимізацію жертв серед цивільних. До цього додається проникнення ДРГ у прикордоння із завданням розстрілу цивільного транспорту та сіяння хаосу.

Кінетичні дії супроводжуються масованими інформаційними впливами. Якщо в минулому Росія спрямовувала основні зусилля для формування власного позитивного образу в очах українців, то тепер пропаганда працює виключно на деморалізацію населення України. Головні наративи, який просуваються на українську аудиторію, спрямовані на те, щоб посіяти зневіру у доцільності опору, дискредитувати державні інституції і розпалити внутрішні конфлікти. Крім того, пропаганда підсилює деморалізуючий ефект від ударів, маніпулюючи суспільними настроями через велику мережу проксі-джерел і мовників. Очевидно, російська програма-максимум полягає в тому, щоб спровокувати в Україні масові протести з вимогою негайного миру чи навіть заколот. Але більшість російських наративів фактично спрямовані на стимулювання пасивних патернів поведінки, як-от еміграція, ухилення від мобілізації тощо.

Крім того, Росія наполегливо рекламує переваги життя на територіях, які знаходяться під російським контролем. Значною мірою ця пропаганда розрахована на внутрішнього російського споживача, якому необхідно продемонструвати, що “звільнення” так званих “історичних регіонів” означає не лише руйнування десятків населених пунктів. Однак, на українську аудиторію транслюються меседжі про те, що життя під владою Росії означає безпеку, відновлення, відсутність примусової мобілізації, підвищення соціальних стандартів тощо.

Отож, Росія інтегрувала класичну стратегію війни на виснаження з елементами джихадистської теорії «управління жорстокістю». Це гібридний підхід, де військова сила є лише інструментом для тотального терору. Росія свідомо використовує методологію, яка дозволила терористичним угрупованням виживати у війнах проти технологічно переважаючих сил в Іраку, Афганістані та Сирії. Таким чином, ми стикаємося з фундаментальним військово-політичним парадоксом. Російська Федерація, яка має перевагу в ресурсах, ядерний статус та численну регулярну армію, свідомо використовує “стратегію слабких”, апробовану терористичними організаціями та повстанськими рухами.

Глобалізація загрози

Схожі, хоча й не настільки інтенсивні методи дестабілізації Росія використовує проти інших країн Заходу. Якщо йшлося про точкові операції руками підготовлених кадрових агентів (як-от отруєння у Солсбері у 2018 році або підриви складів боєприпасів у Врбетицях у 2014 році), то після 2022 року Москва стала масово використовувати “одноразових” виконавців, що дозволило масштабувати диверсійну діяльність, не ризикуючи професійними кадрами. Російська практика вербування за гроші через месенджери терористів наслідує підхід, який «Ісламська держава» практикує на Заході.

Зокрема, наслідуючи методи джихадистів, росіяни також намагалися організувати теракти в їхньому стилі. Мова про невдалу спробу вибухів на вантажних та пасажирських авіалайнерах у 2024 році: росіяни планували разом з багажем доправити на борти цивільних літаків вибухівку, яка б спрацювала під час польоту. Ці теракти готувалися за прикладом “Аль-Каїди”, яка намагалася здійснити аналогічну атаку у 2010 році. Вибухівку, сховану у картриджах для лазерних принтерів, доставили з Ємену до США через служби експрес-доставки UPS та FedEx. Потім вона мала потрапити на борт вантажних літаків і вибухнути у повітрі над східним узбережжям США, що створило б атмосферу тотальної небезпеки у глобальній логістиці. У 2010 році трагедії вдалось уникнути лише завдяки агенту в лавах терористів. У 2024 році російський теракт зірвався тому, що авіарейс затримався і посилка з вибухівкою спалахнула не на борту, а в логістичному центрі DHL у Лейпцигу. Аналогічний інцидент стався на складі DHL поблизу Бірмінгема, Англія, а у сортувальному центрі під Варшавою було перехоплено ще дві посилки, які не встигли детонувати.

На відміну від джихадистів, які для подібних атак залучають прихильників своєї ідеології, росіяни навчились експлуатувати так звану стратегію гіг-економік і терору («Gig Economy Terrorism»). Йдеться про вербування виконавців дешевих актів саботажу та вандалізму через месенджери (насамперед Telegram), децентралізовані мережі та платформи найму, подібні до Uber або Upwork. В цьому випадку ставка робиться не на ідейних терористів, а на людей, які прагнуть швидких грошей і не до кінця розуміють, у яку операцію їх втягують. Завдання, які їм доручають, дрібні й розрізнені, тому кожен епізод може виглядати як окремий кримінальний інцидент або побутове правопорушення, а не елемент великої операції. Через відносно низьку вартість (50–100 євро за завдання) такі операції дешеві для організаторів, але можуть справляти відчутний ефект на противника.

Крім того, росіяни використовують напрацьований джихадистами підхід, відомий як «IKEA model of terrorism». Цей підхід передбачає, що організатор теракту з одної країні пересилає виконавцю, як правило недосвідченому, компоненти бомби міжнародним поштовим сервісом, а через шифрований месенджер (часто той же Telegram) інструктує, як її самостійно зібрати та оснастити вибухівкою, зібраною з побутових матеріалів. Росія у  цьому випадку виступає як «центральний склад», що проектує, пакує й відправляє «набір для теракту» у будь-яку країну, де є її прихильники або завербовані виконавці. Така схема різко знижує рівень вимог до терориста. Вона також ускладнює роботу спецслужб, тому що ключові компоненти вибухівки готуються за кордоном і доставляються звичайною поштою серед іншого легального вантажу.

Висновок

Описані вище методи терору не є ексклюзивним російським “подарунком” для Європи. Всі вони вже не перший рік активно випробовуються проти України і можуть бути застосовані в будь-якому регіоні світу. І ця загроза не виглядає тимчасовою. Перехід Російської Федерації до «стратегії слабшої сторони» демонструє кардинальну зміну в її статусі загрозі Заходу. Відмова від конвенційного протистояння на користь стратегії, яку можна класифікувати як «державний тероризм», створює небезпечний прецедент. Країна із ядерним арсеналом, правом вето в Радбезі ООН та величезною ресурсною базою свідомо робить ставку на тактику терористичних організацій. Це поєднання можливостей держави з повною відсутністю моральних запобіжників формує принципово новий тип загрози, до протидії якій ніхто не готовий.

Для перемоги над сильнішим противником Кремль використовує джихадистську концепцію «управління жорстокістю». Однак якщо терористичні організації використовували хаос для захоплення контролю над обмеженими територіями, то Росія використовує хаос як інструмент глобального впливу. Центр тяжіння конфлікту зміщується з поля бою, де НАТО має перевагу, у «сіру зону» критичної інфраструктури та кіберпростору. Під ударом опиняються здатність урядів західних країн гарантувати фізичну безпеку та функціонування систем життєзабезпечення. На думку росіян це може спрацювати, бо їхня стратегія війни на виснаження базується на припущені, що авторитарна система здатна нести людські та економічні втрати довше, ніж демократичні суспільства готові терпіти дискомфорт та економічну нестабільність.

Ключовими ресурсами у цьому протистоянні є час та воля. Однак якраз часу у Росії немає, хоча вона намагається довести протилежне. Російська економіка, попри видиму стійкість, функціонує в режимі перегріву. Зростаюча інфляція, дефіцит кадрів та вичерпання радянських запасів техніки доводять, що час не на боці Росії. Попри це Захід продовжує вдавати, що в цьому протистоянні можна діяти в рамках «війни минулого», з чіткими правилами, конвенціями та «червоними лініями». Пасивна оборона та стратегічна невизначеність лише заохочують агресора, дозволяючи йому нормалізувати насильство. Натомість ефективна протидія вимагає виходу за межі зони юридичного та політичного комфорту. Захід має прийняти доктрину асиметричної відповіді, яка передбачає дії в «сірих зонах» міжнародного права. Прикладом такого ходу є кампанія ударів українських дронів по «тіньовому флоту» і нафтопереробним підприємствам Росії. Подібні операції, що формально знаходяться у спірній правовій площині, досягають головного — накладають на агресора неприйнятні економічні витрати ефективніше, ніж це роблять міжнародні санкції.

Крім того, перехід Росії до терористичних методів ставить питання про стратегію протидії. Навіть абсолютна втрата Росією спроможності продовжувати і розширювати конвенційну війну не означає, що Москва втратить змогу продовжувати і розширювати її засобами тероризму. Зрештою, тероризм – це “зброя бідних”, але те саме стосується кібератак і дезінформації, які можуть мати колосальний дестабілізуючий вплив в масштабах цілих держав.