Чому головна загроза під час когнітивної війни – це ворожі наративи, а не дезінформація.
Сьогодні когнітивну війну все частіше розглядають як шостий домен війни, поряд із війною на морі, на землі, у повітрі, космосі та кіберпросторі. У попередньому матеріалі ми міркували про те, чому в такій війні легше наступати, ніж оборонятися. Цього разу ми поговоримо про зброю масового когнітивного ураження – про наративи.
Що таке наративи
Напевно, кожний з нас помічав таку штуку: якщо повторювати якесь слово багато разів підряд, в якийсь момент воно втрачає сенс і починає сприйматись як набір безглуздих звуків. Це непогана метафора того, що нині відбувається зі словом «наративи». Ним стали надуживати так сильно, що тематичні дискусії в якийсь момент почали втрачати фокус. Тому нам доведеться зробити невеликий екскурс в теорію.
У найбільш загальному сенсі, наративи – це історії, як люди створюють і розповідають про самих себе, про інших та навколишній світ. Через ці історії ми переживаємо і осмислюємо своє особисте і колективне буття, а також сприймаємо навколишню дійсність. В цьому сенсі наративи є своєрідним способом «організації даних» – механізмами зниження складності, які відбирають окремі аспекти певної події та перевпорядковують їх у спрощене, узагальнене уявлення [Pournaki, Willaert, 2025]. Епос про Гільгамеша, «Одіссея», «Пісня про Роланда», «Слово о полку Ігоревім» – все це не лише видатні літературні твори давнини, але й потужні наративи, що мають колосальний вплив. Та само шкільний підручник з історії не лише переповідає важливі факти, але й ретранслює національний наратив. Наративи функціонують не лише на колективному, але й на індивідуальному рівні. Наприклад, спроба написати автобіографію передбачає наративізацію власного життєвого шляху.
Але творення наративів – це не просто «перепаковування» фактів у формат історії. Психолог Джером Брунер стверджував, що людині притаманні одночасно два «режими» мислення: парадигмальне і наративне. Мислення першого типу ґрунтується на науковій логіці, силі раціональних аргументів та емпіричній верифікації. Ключове питання: «Чи це правда?». Інший тип мислення – наративний – шукає відповідь на питання «Який сенс це має для людини?». Тут важить не точна достовірність, а переконливість історії, контекст подій тощо. Тобто парадигмальне мислення – це про те, як влаштований світ, а наративне – про те, як живуть люди в цьому світі [Bruner, 1986]. Це розрізнення – не про «якісний\неякісний» або «сучасний\архаїчний» способи мислення – вони обидва співіснують і доповнюють один одного.
Особливо добре вплив наративного мислення помітний у політичній сфері, де наративи мають величезний потенціал для збереження або для руйнування наявного ладу. У політологічному контексті наратив —
«це репрезентація політичної реальності у формі послідовності подій, пов’язаних між собою у часовому та/або причинно-наслідковому вимірах. Кожна подія включає одного або кількох акторів, які взаємодіють зі світом або між собою. Ці актори не обов’язково є людьми — ними можуть бути персоніфіковані концепти, як-от «ринок». Актори наділяються цілями та мотивами, які слугують поясненням їхніх дій у межах наративу. Через політичні наративи актори можуть окреслювати своїх союзників і противників, а також передавати власне бачення того, яким має бути устрій суспільства» [Pournaki, Willaert, 2025].
Прикладів того, наскільки потужними можуть бути політичні наративи, не бракує. Так, у СРСР міф про «Велику Вітчизняну війну» замінив революційний наратив і став новим джерелом легітимності для «країни Рад». Згодом він також втратив силу, але у ХХІ столітті Москва реанімувала його знов – тепер вже для легітимізації путінського режиму. Протилежний приклад – легенда про «удар в спину» (Dolchstoßlegende), яка зіграла не останню роль у руйнуванні Веймарської республіки. Нагадаємо, суть цього наративу полягала в тому, що Німеччина нібито програла у Першій світовій війні не через брак сил на полі бою, а через внутрішніх ворогів в тилу: соціал-демократів, євреїв тощо.
Наратив як зброя
Цілеспрямоване використання наративів як засобу когнітивної війни – явище не нове, але зараз все більше дослідників сходяться на тому, що їхній руйнівний потенціал потребує додаткового вивчення: «Наративи, пов’язані з конфліктом, сьогодні є ключовою складовою війни, переносячи поле бою у когнітивний домен» [Saari, Häkkinen, Moilanen, 2024]. Втім, це вже далеко не тільки академічні дискусії. Наприклад, військовий потенціал наративів прямо визнають в НАТО, причому йдеться не про загрозу дезінформації, а про стимулювання змін у людській свідомості на глибшому рівні, включно із емоціями та підсвідомістю [Deppe, 2024].
Як це виглядає на практиці? Популярні оглядачі постійно скаржаться, що Україна нібито програє інформаційну війну – цей плач Ярославни вже давно перетворився на постійний фоновий шум. Насправді ж, за роки війни Україна напрацювала досить стійкий наратив, який дозволяє витримувати шалений натиск російської пропаганди. Якщо спробувати умістити його в одне речення, то воно виглядатиме приблизно так: «Ми – українці, які за підтримки союзників ефективно захищають своє право на життя і свою національну державу від ворога, який дуже небезпечний, але не всемогутній». Це та наративна історія, яка допомагає нам й досі зберігати ментальну здатність до опору.
Для того, щоб підважити цю конструкцію, Росія просуває в українському інформаційному просторі власні контрнаративи. Основний їхній набір виглядає приблизно так:
- Українці – це вигадана нація, чия ідентичність штучно сконструйована, історія – сфальшована, а державність – це історична випадковість, від якої самі українці не отримали жодних реальних вигод.
- Затяжний опір українців – це повільне самогубство: Україна ніколи не здобуде перемогу, а лише втратить додаткові території і виснажиться настільки, що колапсує або стане країною без майбутнього.
- Захід не допомагає Україні перемогти, а лише використовує її, щоб дошкулити Росії – навіть ціною війни до останнього українця.
- Керівництво України не веде націю до перемоги, а використовує війну для узурпації влади і власного збагачення.
«Питома вага» цих наративів різна, до того ж, кожний з них існує в різних варіаціях, адаптованих під різні цільові аудиторії. Конспірологія про підступних англосаксів, від імені яких Боріс Джонсон нібито заборонив Україні укладати мир з Росією у березні 2022 року – це нішевий продукт. Але ту ж саму історію можна подати інакше: у вигляді нібито «об’єктивної» аналітики, коментарів «незалежних» експертів тощо. Щоб наратив працював, необхідно зберігати не деталі, а основний зміст – історію про те, що українці потрапили між російським молотом і західним ковадлом, а отже єдине розумне рішення – чимшвидше укласти мир на будь-яких умовах.
Те саме стосується й наративів, які руйнують довіру до військово-політичного керівництва України. Росіяни досить вправно навчились пакувати їх в українську патріотичну і демократичну риторику. Якщо тригером для певної аудиторії є корупція, то для неї буде просуватись наратив про «корупційний режим Зеленського». Для аудиторії, яку більше зачіпають питання свободи і демократії, є варіація про «узурпатора Зеленського», який нібито затягує війну, щоб відтермінувати вибори, і використовує «терор ТЦК», щоб тримати в покорі громадян. Прикладів можна навести ще багато. Суть в тому, що нав’язування наративів – це не просте дезінформування, а викривлення способу сприйняття реальності конкретною аудиторією. І коли це викривлення вже сталося, «вправити» цей ментальний вивих досить складно.
Чому наративам складно протидіяти
1. Наративи сильніші за факти
Перша складність полягає в тому, що наративи не піддаються простому фактологічному спростуванню. Як зазначалося вище, цьому протистоїть сама їхня природа, адже вони ґрунтуються на вибірковому доборі фактів. Наприклад, в попередні роки фактчекери спростували десятки фейків про те, що Зеленський нібито придбав виноробню Стінга, віллу Геббельса, маєток у Флориді і т.д. Але жодне із цих спростувань не зруйнувало російський наратив про те, що «війна вигідна українській верхівці». Зате будь-який реальний корупційний скандал будь-якого його підживлює. «Докази» існування НЛО найчастіше бачить той, хто вірить в прибульців, бо рамка інтерпретації вже задана наративом.
Цей феномен пояснює теорія наративного транспортування [Green, Brock, 2000]. Класична теорія переконання пояснювала зміну поглядів через оцінку аргументів, натомість наративи переконують через психологічний механізм занурення в історію. Йдеться про стан, у якому всі ментальні системи людини (увага, уява, емоції) сфокусовані на подіях наративної історії. Автори цієї концепції – Мелані Грін і Тімоті Брок – емпірично перевірили її за допомоги шкали транспортування (transportation scale), яка дозволяє вимірювати ступінь занурення людини в історію. Висновок такий: чим глибше занурення, тим сильніше міняються установки людини і тим менше вона схильна до критичного сприйняття наративу.
2. Наративи закорінені в місцевий контекст
Найбільш небезпечні ті деструктивні наративи, які закорінені в місцевому культурному контексті. Завдяки цьому привнесений ззовні наратив виглядає як щось добре знайоме, бо він експлуатує добре відомі образи, сюжети, риторику чи навіть інші наративи. Наприклад, згадана німецька легенда про «удар в спину» прямо експлуатувала сюжет з «Пісні про Нібелунгів», в якій германський герой Зіґфрід загинув від руки зрадника Гаґена: той поцілив Зіґфріду у єдине вразливе місце на спині. Радянський наратив про «Велику Вітчизняну війну» був настільки потужним не лише завдяки тоталітарній пропаганді – він спекулював реальним травматичним досвідом Другої світової війни, який мали мільйони громадян.
Так само й зараз Росія старанно намагається пакувати свої деструктивні наративи в українські контексти. Наприклад, наратив про «режим узурпатора Зеленського» мімікрує під продемократичну українську риторику часів Майдану. Свого часу російська ботоферма у Х активно називала українських прикордонників карацупами – за ім’ям радянського прикордонника Микити Карацюпи, який за час служби на Далекому Сході затримав близько півтисячі порушників кордону, з яких 129 були вбиті. Навіщо згадувати про нього зараз? Для того, щоб просувати наратив про те, що Україна – це нібито «країна-концтабір», а втікачі від призову – це волелюбці, які ризикують життям, щоб вирватись на свободу – так само, як їхні батьки і діди тікали з радянської «тюрми народів».
3. Наративи пов’язані із самооцінкою
Кінцева мета когнітивної війни – стимулювати деструктивні патерни поведінки: колабораціонізм, неучасть у спротиві агресору, прийняття певних державних рішень тощо. Найбільш очевидний шлях досягти такого ефекту – це довести цільовій аудиторії, що саме така поведінка буде найбільш раціональною\корисною. Але наративи працюють на іншому рівні. Згідно теорії самоафірмації, головна мета людської психіки – не уникнути дисонансу між окремими переконаннями (наприклад, «я ненавиджу російських окупантів, які чинять геноцид мого народу» і «я не хочу брати участь у збройному захисті своєї країни»), а підтримання самоповаги і цілісності (global self-integrity). Йдеться про відчуття того, що «загалом я хороша, моральна і адекватна людина» [Steele, 1988]. І саме це відчуття пропонує цільовій аудиторії будь-який ефективний наратив.
На перший погляд, російський наратив про те, що Україна – це «країна-концтабір», керована «корумпованим режимом Зеленського», який виконує волю «підступних англосаксів», не пропонує потенційним реципієнтам нічого позитивного. Це справді так – на певному рівні він просто структурує і каналізує вже наявні негативні емоції (втому від війни, виснаження через постійну небезпеку, невдоволення тими чи іншими явищами). Але водночас цей наратив дозволяє реципієнту виправдати цілий спектр деструктивних патернів поведінки. Достатньо зануритись в цей наратив, і ти вже не ухилянт, який чинить негідно і заслуговує на суспільний осуд, а нормальна людина, яка прагне вижити в жахливих обставинах, створених наділеними владою негідниками. Як варіант – ти просто «громадянин світу», який зобов’язаний дбати лише про себе і свою родину.
Що є першим – засвоєння деструктивного наративу чи особистий вибір деструктивного патерну поведінки – це, на наш погляд, питання про курку і яйце. Головне, що наратив робить таку поведінку морально виправданою і знімає з людини внутрішні суперечності. Саме тому спроби деконструювати подібні наративи наражаються на шалений опір реципієнтів, бо йдеться не лише про переконання аудиторії, а й про її самооцінку: для того, хто «проковтнув» певний наратив, зміна поглядів означатиме зміну рамки сприйняття самого себе, свого місця в суспільстві та в історичному моменті.
Чи можливо протидіяти деструктивним наративам?
Отож, когнітивна війна – це набагато глибший рівень протистояння, ніж те, що можна описати в термінах «дезінформація», «пропаганда» чи «ІПСО». У випадку сучасної когнітивної війни йдеться не лише про вплив на суспільну думку, а й про формування у людей певного способу сприйняття дійсності – з усіма похідними поведінковими наслідками. Саме тому оборонні заходи у когнітивній війні не можуть обмежуватись «протидією дезінформації» або «підвищенням медіаграмотності». І те, і інше – важлива робота, але вона має дуже обмежений вплив на наративний вимір протистояння.
Протистояти деструктивним наративам можливо лише за допомоги контрнаративів, які зміцнюватимуть волю суспільства до опору і посилюватимуть його моральну стійкість в ситуації війни. Це вже давно не революційна думка: саме так ще декілька років тому вважали у НАТО:
«Діяльність на наративному полі бою впливає на результати на фізичному полі бою. Надаючи когерентність питанням “хто, що, де, як і чому” зовнішньої та військової політики та дій, наративи впливають на те, як політики й дії сприймаються ворожими та союзницькими стратегічними акторами, а також аудиторіями, з яких ці актори черпають згоду, підтримку й рекрутів» [Waldman, Havel, 2022].
Однак, потрібно бути реалістами. Жодний сучасний уряд не здатний досягти абсолютного наративного домінування. Фрагментація сьогодні є нормальним станом публічної сфери, в якій різні інтерпретації дійсності або паралельно співіснують, або конкурують між собою: «Нині, серед кожної події або ситуації, люди по всьому світу опиняються посеред наративної какофонії» [Waldman, Havel, 2022]. Головна причина такого становища – не стільки надмір плюралізму у демократичних країнах, скільки наслідки технологічного стрибка у інформаційній сфері. Звичайно, режими на зразок російського активно намагаються провернути фарш назад, але говорити про успішність цих спроб поки зарано. Ну а в країнах з сильними демократичними традиціями такі спроби з боку уряду можуть підірвати їхню стійкість значно сильніше, ніж прикра «наративна какофонія».
Тому стратегічні комунікації справді важливі. Але вони вимагають по-справжньому стратегічного бачення, основаного на розумінні суспільної думки. Для ефективного інформування аудиторії достатньо оперативності, точних формулювань і достатньо сильного голосу. Працювати з наративами набагато складніше. І мова не лише про організаційну складову – потрібно глибоко розуміти реальні аудиторії, а не вивчати анатомію симулякрів. Потрібно тонко відчувати соціокультурні контексти і не боятися виходити за рамки самоочевидних гасел. А головне, необхідно вийти за межі реактивного мислення, де стратком зводиться до протокольних спростувань і згідно-відповідних роз’яснень. Інакше в шостому домені війни у нас будуть великі проблеми.