Повномасштабна російсько-українська війна суттєво прискорила радикальну трансформацію світової військової теорії та практики: зміни в методах ведення бойових дій сьогодні можна спостерігати буквально у онлайн-режимі. Зокрема, це стосується переосмислення ролі бронетехніки на полі бою та формування нових родів військ, котрі, до того ж, базуються на засобах ураження, які донедавна вважалися суто цивільними технологіями.
Але важливо не просто фіксувати зміни, а й досліджувати їхню природу. Витоки теперішніх зрушень іноді дуже віддалені від російсько-української війни у часі та просторі. Наприклад, першими інтегрували комерційні дрони до своїх ланцюгів ураження джихадистські терористичні організації у 2016-2017 роках. Саме вони відточили тактику дій малих груп в умовах щільної міської забудови проти технологічно переважаючого противника. І саме вони продемонстрували ефективність тунельної війни, а також стали піонерами у використанні генеративного штучного інтелекту для пропаганди та рекрутингу.
Втім, йдеться не лише про тактичні підходи і технологічні ноу-хау. Стратегія “війни на виснаження”, яку використовує Росія, а також російська практика “управління жорстокістю” також були винайдені і апробовані саме ісламськими терористичними організаціями.
Асиметрія і децентралізація насильства
Родовою ознакою будь-якої терористичної організації є хронічний дефіцит ресурсів. Вони апріорі слабші за своїх державних противників у фінансовому, кадровому та технічному аспектах: у конвенційному зіткненні із державами або коаліціями держав вони приречені. Водночас політичні амбіції терористів — повалення режимів, створення нових держав, глобальна революція — значно перевершують їхні можливості. Це створює сильний запит на унікальну стратегію, яка принаймні теоретично здатна подолати цей розрив. Тому терористи намагаються досягти паритету через отримання зброї масового ураження (варто згадати невдалі спроби Аум Сінрікьо із зарином або прагнення Аль-Каїди отримати ядерні технології) або нав’язують противнику війну на виснаження.
Війна на виснаження — це стратегія, яка передбачає комплексне застосування військових і невійськових засобів для виснаження не так матеріальних ресурсів противника (це, як правило, неможливо зробити), як його волі до боротьби. Тому основний тиск здійснюється не безпосередньо на армію противника, а на його цивільне населення. Сильнішого противника потрібно змусити платити більшу ціну за досягнення його політичних цілей і поступово підвищувати її, допоки суспільство не втратить політичну волю продовжувати боротьбу.
Отож, ключове завдання слабшої сторони — нав’язати противнику непропорційний обмін. Сильніша сторона має платити дедалі вищу ціну за все менші здобутки. Відповідно, у певний момент населення перестає сприймати як успіх захоплення чергового населеного пункту або вбивство чергового ватажка терористів, тому що за це воно розплачується загибеллю своїх близьких, економічними збитками, дестабілізацією і руйнуванням звичного способу життя. За таких умов навіть об’єктивні досягнення викликають дедалі більше роздратування серед тих, хто мав би їм радіти. Втім, виснаження волі до боротьби має на меті не так спровокувати населення противника до активного протесту, а змусити його через зневіру саботувати продовження боротьби, опустити руки.
На практиці “війну на виснаження” терористи ведуть переважно атаками малими мобільними групами та терактами. У термінології “Ісламської держави” такі атаки малими групами називаються sawlat. Цей термін (араб. ﺻوﻟﺔ) походить з арабської мови та означає «напад», «ривок», «стрибок» або «наскок». Це специфічний вид операції в рамках стратегії виснаження (nikayah). На відміну від спроб захопити місто чи утримати позиції, sawlat — це швидкий рейд із метою вбити ворогів, захопити трофеї або покарати місцеве населення за співпрацю з владою, після чого бойовики розчиняються. Це психологічна атака: наочна демонстрація того, що урядові сили не контролюють ситуацію. Такі атаки доповнюються терактами, щоб продемонструвати безпорадність силових структур у власному тилу та переконати населення у неспроможності влади гарантувати безпеку.
Справжні цілі війни на виснаження простягаються значно далі, ніж просте припинення опору противника. Дестабілізація, якої прагнуть досягти джихадисти терактами і раптовими атаками, є лише етапом на шляху до побудови власного політичного проекту. Наприклад, терористи «Ісламської держави» впевнені, що руйнування адміністративної системи противника має призвести до кризи управління, що в свою чергу створить вакуум влади в конкретному регіоні. Для цього використовуються, зокрема, цілеспрямовані вбивства важливих урядовців, унікальних фахівців тощо. Паралельно триває вербування або кооптація локальних еліт (племінних лідерів) і залякування тих, хто підтримує уряд. Це перетворює співпрацю з державою на смертельно небезпечний вибір. Така систематична робота зрештою породжує численні кризи, від побутових незручностей до економічної паніки. Спровокувавши це, «Ісламська держава» через пропаганду пропонує свої послуги як організаторської та управлінської сили — жорсткої, але ефективної і здатної на швидкі рішення.
“Управління жорстокістю”: політична технологія хаосу
Джихадисти добре усвідомили, що головною емоцією людини є страх, який може іммобілізувати, підкорити та утримувати навіть найосвіченіших індивідів. Тому у своїй політичній практиці джихадисти роблять ставку на генерацію страху. Їхньою настільною книгою (playbook) в цьому питанні є праця «Управління жорстокістю» (Idarat al-Tawahhush), написана ідеологом Аль-Каїди Абу Бакром Наджі та опублікована у 2004 році. Цей “джихадистський Макіавеллі” простою мовою і на конкретних прикладах описав алгоритм перетворення страху на хаос, а хаосу – на державність. Описаний Наджі алгоритм складається з трьох послідовних етапів:
- Перший етап передбачає створення хаосу, безвладдя і страху шляхом здійснення шокуючого та видовищного насильства. Основною метою є виснаження сил ворога, розсіювання його зусиль, а також підрив авторитету національних урядів та їх іноземних союзників. Для цього використовується тактика “дошкуляння”, що включає асиметричні бойові дії, терор, вбивства, підриви тощо.
- На другому етапі джихадисти прагнуть заповнити собою вакуум влади і подолати ними ж спровокований хаос. Вони позиціонують себе як життєздатну альтернативу державі, яка встановлює свої закони і забезпечує базові потреби населення: продовольство, медичне обслуговування, захист тощо.
- Третій, фінальний етап передбачає консолідацію контролю над захопленими територіями та розширення впливу, що означає перехід від повстанської діяльності до встановлення централізованої держави.
Один із центральних стратегічних задумів джихадистів полягає у провокуванні наддержав, таких як США, на військові дії, щоб втягнути їх у катастрофічну для них війну на виснаження. Наджі вважав, що Сполучені Штати можуть контролювати події у світі лише завдяки «оманливому медіа-ореолу». Стратегічні удари спрямовані на те, щоб розвіяти цей ореол непереможності, що, як передбачається, виснажить фінансові ресурси ворога та підштовхне його до внутрішнього соціального конфлікту.
Також Наджі наголошував на важливості ударів по економічних об’єктах, зокрема по нафтовому сектору. Виснаження економічних можливостей, як стверджував Наджі, є одним із найважливіших елементів «культурного знищення» ворожих суспільств, оскільки, як він вважав, фінансові збитки загрожують їхньому прагненню до розкоші та світських задоволень. Відповідно до такої логіки атаки на економіку мали перетворити комфортне життя населення противника на страждання і врешті запустити процес поляризації: залякані терактами та розгнівані дефіцитом звичного комфорту люди почнуть саботувати боротьбу, уникати відповідальності і участі в опорі.
Джихадистські уроки Москви
Неважко помітити, що описані вище методи ведення війни сьогодні використовуються Росією проти України. Провал швидкої операції по захопленню Києва обмеженими силами у лютому-березні 2022 року, а також успішні контрнаступальні операції України на сході та півдні восени 2022 року продемонстрували структурну слабкість військової машини РФ. Російське військово-політичне керівництво було змушене визнати той факт, що їхня армія не здатна перемагати у сучасній маневреній війні проти мотивованого противника. Втім, політичні цілі Росії залишились максималістськими: навіть наприкінці 2025 року Кремль твердить, що “цілі СВО будуть досягнуті”.
Відповіддю на це стала зміна парадигми, яку в російській військовій термінології назвали «методичним перемелюванням противника». У жовтні 2022 року тодішній командувач об’єднаного угруповання військ Сергій Суровікін публічно заявив, що пріоритетом є не темпи просування, а систематичне знищення живої сили ворога. Фактично, це звучало як публічна відмова від наративу про неминучий блискавичний розгром супротивника, який домінував у перші місяці повномасштабної війни. Для того, щоб виправдати очевидний перехід до “стратегії слабких”, Москва посилила риторику про те, що Росія нібито веде війну не з Україною, а з усім “колективним Заходом” і НАТО.
На полі бою стратегія війни виснаження у російській інтерпретації була відпрацьована ПВК «Вагнер». «Бахмутська м’ясорубка» 2023 року довела ефективність тактики масованих піхотних атак («м’ясних штурмів») для виснаження оборони. Регулярна армія РФ перейняла та масштабувала досвід ПВК «Вагнер», поєднавши примітивну піхотну навалу з масованою вогневою підтримкою. Для російської армії стратегія на виснаження – це систематичні атаки малими групами, які підтримуються артилерією та масованим застосуванням керованих авіабомб (КАБів). Попри колосальні втрати особового складу, російське командування демонструє впевненість у кінцевому успіху. Розрахунок будується на цинічній математиці: обмін «дешевого» російського ресурсу (живої сили) на «дорогий» та обмежений ресурс України (досвідчених військових та західну техніку). Відповідно передбачається, що рано чи пізно це має призвести до перелому, коли українська оборона фізично вичерпається раніше, ніж російський мобілізаційний резерв.
Паралельно Росія розвивала стратегію “управління жорстокістю” щодо цивільного населення України. Удари ракетами, дронами і керованими авіабомбами по житлових кварталах від Одеси до Києва і від Харкова до Тернополя мають конкретну психологічну мету: продемонструвати населенню, що українська держава не здатна захистити своїх громадян у тилу. Тій самій меті підпорядковані щорічні спроби влаштувати в Україні тотальну енергетичну кризу, яка в умовах зими може спричинити до гуманітарної катастрофи. Також Росія організовує та фінансує диверсії і теракти, включно із підривами будівель ТЦК і вбивствами політичних та громадських діячів. На прикордонних та прифронтових територіях РФ реалізує тактику «випаленої землі». Систематично знищується адміністративна інфраструктура, лікарні, служби ДСНС. Використання тактики «подвійних ударів» по місцях трагедій, удари по місцях скупчення людей явно спрямовані на максимізацію жертв серед цивільних. До цього додається проникнення ДРГ у прикордоння із завданням розстрілу цивільного транспорту та сіяння хаосу.
Кінетичні дії супроводжуються масованими інформаційними впливами. Якщо в минулому Росія спрямовувала основні зусилля для формування власного позитивного образу в очах українців, то тепер пропаганда працює виключно на деморалізацію населення України. Головні наративи, який просуваються на українську аудиторію, спрямовані на те, щоб посіяти зневіру у доцільності опору, дискредитувати державні інституції і розпалити внутрішні конфлікти. Крім того, пропаганда підсилює деморалізуючий ефект від ударів, маніпулюючи суспільними настроями через велику мережу проксі-джерел і мовників. Очевидно, російська програма-максимум полягає в тому, щоб спровокувати в Україні масові протести з вимогою негайного миру чи навіть заколот. Але більшість російських наративів фактично спрямовані на стимулювання пасивних патернів поведінки, як-от еміграція, ухилення від мобілізації тощо.
Крім того, Росія наполегливо рекламує переваги життя на територіях, які знаходяться під російським контролем. Значною мірою ця пропаганда розрахована на внутрішнього російського споживача, якому необхідно продемонструвати, що “звільнення” так званих “історичних регіонів” означає не лише руйнування десятків населених пунктів. Однак, на українську аудиторію транслюються меседжі про те, що життя під владою Росії означає безпеку, відновлення, відсутність примусової мобілізації, підвищення соціальних стандартів тощо.
Отож, Росія інтегрувала класичну стратегію війни на виснаження з елементами джихадистської теорії «управління жорстокістю». Це гібридний підхід, де військова сила є лише інструментом для тотального терору. Росія свідомо використовує методологію, яка дозволила терористичним угрупованням виживати у війнах проти технологічно переважаючих сил в Іраку, Афганістані та Сирії. Таким чином, ми стикаємося з фундаментальним військово-політичним парадоксом. Російська Федерація, яка має перевагу в ресурсах, ядерний статус та численну регулярну армію, свідомо використовує “стратегію слабких”, апробовану терористичними організаціями та повстанськими рухами.
Глобалізація загрози
Схожі, хоча й не настільки інтенсивні методи дестабілізації Росія використовує проти інших країн Заходу. Якщо йшлося про точкові операції руками підготовлених кадрових агентів (як-от отруєння у Солсбері у 2018 році або підриви складів боєприпасів у Врбетицях у 2014 році), то після 2022 року Москва стала масово використовувати “одноразових” виконавців, що дозволило масштабувати диверсійну діяльність, не ризикуючи професійними кадрами. Російська практика вербування за гроші через месенджери терористів наслідує підхід, який «Ісламська держава» практикує на Заході.
Зокрема, наслідуючи методи джихадистів, росіяни також намагалися організувати теракти в їхньому стилі. Мова про невдалу спробу вибухів на вантажних та пасажирських авіалайнерах у 2024 році: росіяни планували разом з багажем доправити на борти цивільних літаків вибухівку, яка б спрацювала під час польоту. Ці теракти готувалися за прикладом “Аль-Каїди”, яка намагалася здійснити аналогічну атаку у 2010 році. Вибухівку, сховану у картриджах для лазерних принтерів, доставили з Ємену до США через служби експрес-доставки UPS та FedEx. Потім вона мала потрапити на борт вантажних літаків і вибухнути у повітрі над східним узбережжям США, що створило б атмосферу тотальної небезпеки у глобальній логістиці. У 2010 році трагедії вдалось уникнути лише завдяки агенту в лавах терористів. У 2024 році російський теракт зірвався тому, що авіарейс затримався і посилка з вибухівкою спалахнула не на борту, а в логістичному центрі DHL у Лейпцигу. Аналогічний інцидент стався на складі DHL поблизу Бірмінгема, Англія, а у сортувальному центрі під Варшавою було перехоплено ще дві посилки, які не встигли детонувати.
На відміну від джихадистів, які для подібних атак залучають прихильників своєї ідеології, росіяни навчились експлуатувати так звану стратегію гіг-економік і терору («Gig Economy Terrorism»). Йдеться про вербування виконавців дешевих актів саботажу та вандалізму через месенджери (насамперед Telegram), децентралізовані мережі та платформи найму, подібні до Uber або Upwork. В цьому випадку ставка робиться не на ідейних терористів, а на людей, які прагнуть швидких грошей і не до кінця розуміють, у яку операцію їх втягують. Завдання, які їм доручають, дрібні й розрізнені, тому кожен епізод може виглядати як окремий кримінальний інцидент або побутове правопорушення, а не елемент великої операції. Через відносно низьку вартість (50–100 євро за завдання) такі операції дешеві для організаторів, але можуть справляти відчутний ефект на противника.
Крім того, росіяни використовують напрацьований джихадистами підхід, відомий як «IKEA model of terrorism». Цей підхід передбачає, що організатор теракту з одної країні пересилає виконавцю, як правило недосвідченому, компоненти бомби міжнародним поштовим сервісом, а через шифрований месенджер (часто той же Telegram) інструктує, як її самостійно зібрати та оснастити вибухівкою, зібраною з побутових матеріалів. Росія у цьому випадку виступає як «центральний склад», що проектує, пакує й відправляє «набір для теракту» у будь-яку країну, де є її прихильники або завербовані виконавці. Така схема різко знижує рівень вимог до терориста. Вона також ускладнює роботу спецслужб, тому що ключові компоненти вибухівки готуються за кордоном і доставляються звичайною поштою серед іншого легального вантажу.
Висновок
Описані вище методи терору не є ексклюзивним російським “подарунком” для Європи. Всі вони вже не перший рік активно випробовуються проти України і можуть бути застосовані в будь-якому регіоні світу. І ця загроза не виглядає тимчасовою. Перехід Російської Федерації до «стратегії слабшої сторони» демонструє кардинальну зміну в її статусі загрозі Заходу. Відмова від конвенційного протистояння на користь стратегії, яку можна класифікувати як «державний тероризм», створює небезпечний прецедент. Країна із ядерним арсеналом, правом вето в Радбезі ООН та величезною ресурсною базою свідомо робить ставку на тактику терористичних організацій. Це поєднання можливостей держави з повною відсутністю моральних запобіжників формує принципово новий тип загрози, до протидії якій ніхто не готовий.
Для перемоги над сильнішим противником Кремль використовує джихадистську концепцію «управління жорстокістю». Однак якщо терористичні організації використовували хаос для захоплення контролю над обмеженими територіями, то Росія використовує хаос як інструмент глобального впливу. Центр тяжіння конфлікту зміщується з поля бою, де НАТО має перевагу, у «сіру зону» критичної інфраструктури та кіберпростору. Під ударом опиняються здатність урядів західних країн гарантувати фізичну безпеку та функціонування систем життєзабезпечення. На думку росіян це може спрацювати, бо їхня стратегія війни на виснаження базується на припущені, що авторитарна система здатна нести людські та економічні втрати довше, ніж демократичні суспільства готові терпіти дискомфорт та економічну нестабільність.
Ключовими ресурсами у цьому протистоянні є час та воля. Однак якраз часу у Росії немає, хоча вона намагається довести протилежне. Російська економіка, попри видиму стійкість, функціонує в режимі перегріву. Зростаюча інфляція, дефіцит кадрів та вичерпання радянських запасів техніки доводять, що час не на боці Росії. Попри це Захід продовжує вдавати, що в цьому протистоянні можна діяти в рамках «війни минулого», з чіткими правилами, конвенціями та «червоними лініями». Пасивна оборона та стратегічна невизначеність лише заохочують агресора, дозволяючи йому нормалізувати насильство. Натомість ефективна протидія вимагає виходу за межі зони юридичного та політичного комфорту. Захід має прийняти доктрину асиметричної відповіді, яка передбачає дії в «сірих зонах» міжнародного права. Прикладом такого ходу є кампанія ударів українських дронів по «тіньовому флоту» і нафтопереробним підприємствам Росії. Подібні операції, що формально знаходяться у спірній правовій площині, досягають головного — накладають на агресора неприйнятні економічні витрати ефективніше, ніж це роблять міжнародні санкції.
Крім того, перехід Росії до терористичних методів ставить питання про стратегію протидії. Навіть абсолютна втрата Росією спроможності продовжувати і розширювати конвенційну війну не означає, що Москва втратить змогу продовжувати і розширювати її засобами тероризму. Зрештою, тероризм – це “зброя бідних”, але те саме стосується кібератак і дезінформації, які можуть мати колосальний дестабілізуючий вплив в масштабах цілих держав.